Лука, водитель с облупленным «Фиатом» 1978 года, каждый вечер кружил по Неаполю между портом и кварталом Спаньоли. Его клиенты — пьяные моряки с татуировками якорей, девчонки в растянутых свитерах, шепчущие адреса борделей, старики с чемоданчиками, пахнущими рыбой. В пятницу к нему в салон втиснулся мужчина в кожаной куртке: «Via dei Tribunali, быстро». Лука заметил кровь на рукаве, но промолчал. Через три квартала пассажир выскочил, швырнув купюру в 10 000 лир. На заднем сиденье осталась
Марко Рицці, ще пахнучий оливковою олією з рідного Неаполя, крутив кермо жовтого «Шевроле» по Брукліну. В салоні — сліди вчорашнього пасажира: подерта квитанція з адресою «Флатбуш-авеню, 45» і пляма від еспрессо на сидінні. «Ти знову везеш мене в аеропорт? — хрипіла по рації Джина, диспетчерка з Бронкса. — Джексон вилетів у лікарню, треба підхопити стару з вокзалу». Біля Пенн-стейшн Марко зустрів Луку, свого кума, що торгував каштанами: «Чув, банда з Куінса шукає водіїв для «перевезень». Не