Душа (2021)

Камія, 16-річний хлопець із передмістя Найробі, щодня прокидається від гуку молотка по ковадлу — його батько Джозеф, чорношкірий коваль зі шрамом через ліву брову, виготовляє підкови для місцевих фермерів. Камія, втираючи сажу з долонь, розмовляє з сусідкою Мваною через дірку у паркані: *«Сьогодні вночі знову бачив ту тінь біля річки… Вона дихала, як вітер у бананових листках»*. Він ховає під матрацем зошит із малюнками істот, схожих на звірів, але з очима-зіницями, як у людей. По суботах він везе вантажівкою брунатні цеглини на будівництво церкви в Каруму — там, у пилюці, знайшов сталевий медальйон із зображенням антилопи, який тепер носить на шнурку від взуття.

У старому ангарі за автобусною зупинкою, де Камія ламає мідний дріт для статуеток на продаж туристам, з’являється дівчина в платті з тканини *кітенге* — вона називає себе Нзіла і каже, що медальйон належав її прабабці, яку колись забрали *«ті, що танцюють у вогні»*. Вони йдуть до покинутого ринку Матату, де під грудою розбитих глечиків знаходять посох із різьбленими птахами. *«Це не прикраси, — шепоче Нзіла, проводячи пальцем по тріщині на древку. — Це мови, які забули своїх носіїв»*. Ніччю Камія, прив’язавши посох до велосипеда, їде до ущелини біля водоспаду Гуру, де земля пахне гнилим м’ясом навіть у спекотні дні. Там він бачить істоту з тілом людини та головою буйвола — вона гризе коріння акації, а з її шиї звисають нитки намистин, ідентичні тим, що носить його мати.