Акира, 17 лет, каждое утро таскает воду из пересохшей реки Ндавати в деревне Киамбу. Ее отец, Олун, чинит сетчатый загон для коз, пока солнце еще не поднялось высоко. «В Найроби есть работа на фабрике, — хрипит он, вытирая пот с висков, — там хоть дождь не снится по ночам». Акира молча поправляет платок на голове, завязывает мешок с просом — вчерашний ужин состоял только из него. Она замечает, как младшая сестра Ньямира копается в пыли, ища съедобные коренья. «Если уйдем, кто напоит их коз?» —
Камія, 16-річний хлопець із передмістя Найробі, щодня прокидається від гуку молотка по ковадлу — його батько Джозеф, чорношкірий коваль зі шрамом через ліву брову, виготовляє підкови для місцевих фермерів. Камія, втираючи сажу з долонь, розмовляє з сусідкою Мваною через дірку у паркані: *«Сьогодні вночі знову бачив ту тінь біля річки… Вона дихала, як вітер у бананових листках»*. Він ховає під матрацем зошит із малюнками істот, схожих на звірів, але з очима-зіницями, як у людей. По суботах він